Був колись такий жанр в журналістиці - літературна критика.
Був та й занепав, навіть привид його не ходить по літературних теренах.
Замість нього з"явилось неподобство, якому дуже легко навчитись - анотація.

Анотація до книжки - прочитав, сподобався герой, не сподобалась його кицька.
А про фінал вам нічого не скажу, бо хто ж книжку тоді купить.
Це не реклама - де зміст дуже спотворюється, а потім книжку неможливо читати і розумієш, що гроші пішли в смітник.

Колись письменники самі писали рецензії на твори своїх колег.
Зараз цим займаються і журналісти без письменницької схибинки.

Читати важко, це вам скаже кожний.
Читати як головний вид діяльності?
Набагато важче, бо як і від кожної праці, хочеться відсахатися.

Чому руки тягнуться до книжки і коли це відбувається?
Тоді, коли немає що сказати самому.
Тоді, коли вже не сила слухати інших.
Тоді, коли втомився від людей, а до звірів ще рано.

Журналістам більше подобається спілкуватись з живими людьми.
Краще взяти інтерв"ю у письменника, ніж читати його книжку.
Часу займає менше і знаєш як робити матеріал.
Це не книжка з потіком свідомості, яким автор вирішив захлинути читача.

Взагалі спорідненим напрямкам завжди нелегко.
Журналісти теж ніби пишуть щодня, але одиниці видають збірник своїх заміток у розділі спорт.
І як відноситись до цього твору: це вже замах на літературу чи тільки передрук журналістики.

Читаючи журналісти це важка праця, бо література це ще й катування при входженні у світ автора.
А з нього треба потім повертатись у свій світ і рефлексувати.
Про що скиглити - сидиш, читаєш книжечку і тяжко працюєш, мрія, а не реальність.
Все одно хочеться щоб було що почитати і сьогодення було захоплюючим.
Тоді краще дихається.

До нових зустрічей!

Катерина Аксьонова.

©